Початок поширення грамотності належить до кінця Х і початку XI ст. За Володимира Святославовича (бл. 960-1015) та Ярослава (бл. 978-1054) відбирали дітей у “нарочитих людей” і навчали їх грамоти та догматів віри.

Грамотним було населення у Великому Новгороді, Пскові, Києві та інших великих центрах держави. Читати й писати були навчені не тільки духовні особи, а й прості городяни. Однак вищих навчальних закладів, як у Європі, не існувало. Монгольська навала 13 століття призвела до зниження рівня грамотності.

-грец. γραμματική “словесність, граматика”) – ступінь володіння людиною навичками читання та письма рідною мовою. Традиційно під словом “грамотний” мають на увазі людину, яка вміє читати і писати, або тільки читати будь-якою мовою. Людей, які вміють тільки читати, також називають “напівграмотними”.