«Україна» — назва, єдина тепер назва території, заселеної українським народом, генетично пов'язана зі словом (терміном) україна, що в літературних і історичних пам'ятках 12 — 15 ст. імовірно означало свою землю, рідний край. Аналогом є німецьке слово Inland (букв. Вкраїна), яке означає внутрішня, своя земля.

За головною науковою версією, «Україна» має значення «рідний край, країна, земля» (Грінченко Б.

Відомо, що вперше назву «Україна» на означення окраїнних теренів Переяславського князівства вжито в Іпатіївському літописі 1187 року. Як територія «Україна» присутня на карті француза Ґійома де Боплана (середина ХVІІ століття), завдяки чому ця географічна назва стала широко відома в Західній Європі.

“Назва Україна вперше з'явилося ще в Іпатіевському літописі. Розповідаючи про героїчну смерть переяславського князя Володимира Глібовича року 1187-го, літописець повідомляв: «За ним же Україна багато потужила» ('Літопис Руський. За Іпатським списком./Пер. Леонід Махновець.

Згідно з теорією, якої дотримуються більшість українських дослідників, «Україна» походить від слів «країна» чи «край», тобто «у» означає «рідний», «свій».

Згодом ця назва поширилася й на інші східноукраїнські землі (зокрема, на Слобожанщину, яка деякий час мала офіційну назву «Слободская Украина»). Західноукраїнські землі й далі називалися Руссю, але поступово назва Україна поширилася й на західний реґіон і стала спільною для всієї етнічної території українців.

«Україна» в літописах Уривок із Пересопницького Євангелія (1556) в якому трапляється слово «україна»: «пришол в україни иудейския».