Крім сили вітру для розмелювання зерна часто використовували водяні млини. Ставили їх на березі річки або струмка, в затишному, привітному місці, поряд з тінистими чагарниками та темними вирами.

До кінця ХІХ століття вітряні млини були у величезній кількості поширені по всій Європі – там, де вітер був досить сильний. Здебільшого вони будувалися у вітряних північних областях Європи, у значній частині Франції (де було близько 8700 вітряних млинів у 1847 році), Нідерландах (від 6 до 8 тис.).

Археологи стверджують, що перші вітряки були побудовані на території Близького Сходу приблизно в ІХ столітті на кордонах між сучасним Афганістаном та Іраном. Це були млини з вертикально орієнтованою віссю, вертикальними валами та лопатями прямокутної форми, на які була натягнута щільна тканина.

Водяні млини були двох видів: стаціонарні та наплавні. Стаціонарні розташовувалися на берегах річок та струмків, у місцях, де можна було зробити греблю. А наплавні конструкції розміщували на спеціальних човнах. Вони могли пересуватися тільки великими річками — Дніпром, Десною.